Казка для дорослих
Йшла дорогою понад ставком Мовчанка, від якої ніколи ні пари з вуст. Несподівано вона перечепилася і кубарем скотилася у воду. За нею ані шелеснуло, а там, куди впала, навіть не булькнуло – Мовчанка все ж. Тиша попливла над ставком, але що тут зчинилося у місті! Враз всі посміливішали і почали навперебій говорити про те, про що досі мовчали.
– Важко збагнути, – говорили одні, як таке може бути: у найлюдянішому місці – посередині між Привокзальною площею і ринком – стоїть давно закинута, захламлена і загаджена двоповерхова будівля без вікон і дверей, яка давно перетворилася на розсадник антисанітарії. У пройми скидають сміття, а хтось користується цією спорудою як безплатним туалетом. Тим часом поруч, на розі вулиць, що примикають до неї, йде жвава торгівля пиріжками і ковбасою…
– Гай-гай, – говорили другі, – а колись тут було чистесенько, привітно і весело. Пам’ятають ці стіни і дзвінку шкільну юнь, котра ходила сюди здобувати знання. Невдовзі школасправила новосілля, і життя тут поступово згасло. У будівлі були ще якісь господарі, але ніхто не захистив її від запустіння. Вона спорожніла, занепала і тепер швидше нагадує майданчик для зйомок фільмів-жахів. І це в центрі міста.
– Хто має навести лад у злощасній будівлі? – гнівно запитували треті. – Якщо бракує коштів на щось більше, то хоча б вичистити від непотребу, надійно закрити всі пройми, перевірити на міцність будівельні конструкції, не дай Боже, ще обвалиться – хіба мало по країні таких випадків? Певна річ, насамперед, все це має зробити власник. А хто власник? Якщо ж він не спроможний на це, то, певно, пора й місцевій владі поцікавитися станом полишеного об’єкта та подбати про його майбутнє.
А поки що можемо лише шкодувати, що нема у нас сьогодні такої небайдужої до краси людини як Георгій Кірпа, колишній міністр транспорту України, який, за сприяння керівництва залізниці та району, у 2003 році спорудив у Роздільній прекрасний вокзал, яким справедливо пишаються всі жителі міста.
Але й на вокзалі почулися претензійні розмови.
– Пам’ятаєте, – мовив один із пасажирів, – як починається відомий сатиричний твір Іллі Ільфа і Євгена Петрова «Дванадцять стільців»: «У повітовому місті N було так багато перукарень, що, здавалося, жителі міста народжуються лише для того, щоб побритися, освіжити голову…». Персонал перукарів у Роздільній – на розхват. Через його нестачу на вокзалі закрили й свою перукарню.
– Однак, це не означає скорочення послуг, – заперечили йому, – у колишній перукарні відкрито кімнату підвищеного комфорту.
– Так-то воно так, – не вгавав перший, – але чому цю кімнату не було відкрито раніше? Адже коли вокзал став у стрій, у ньому ще тоді було передбачено для такої кімнати приміщення. Чому так довго зволікали з її відкриттям? І ще, дозвольте поцікавитися, чому припинив функціонувати магазин «Продукти в дорогу», а раніше – кафе?
– Зате тут з’явилася каса цілодобового продажу автобусних і залізничних квитків по всій Європі!
Цей діалог тривав і тривав, і відрадно, що він був просякнутий турботою про пасажирів.
У кожного – свої думки, свої проблеми. Але, певно, нема такої людини, яка б не переймалася темою грошей.
– Ну, це якесь знущання над нами, – обурювався на ринку колоритний дідусь у брилі. – Я розумію, що строк служби у монет триваліший, ніж у паперових банкнот. Але хто ж це дав право зробити гривню такою мацюпусінькою монеткою? Моїй бабці складно її навіть до рук взяти, не те що подивитися, що це таке. Певно, для користування такими грошима треба було б ще й передбачити мікроскоп і пінцет.
Недалеко від монетки номіналом одна гривня втекли і металеві дві гривні. Подивимося, що буде з наступними банківськими знаками 5 і 10 гривень, які планують ввести в обіг у 2019 і 2020 роках.
Дідуся підтримав інтелігентний молодий чоловік:
– Звичайно, гривня тисячу береже. Але це для простих людей. Для олігархів – інші мірила. Все ж, як би не було, гривня – це наша історія, яка бере початок ще з Київської Русі, була яскравою ознакою української революції на початку минулого століття, і тепер ставитися до її зовнішнього вигляду варто було б вимогливіше.
Чоловік принагідно нагадав, що, згідно з офіційним повідомленням Національного банку України, Міністерства юстиції України та Української комісії з питань правової термінології від 3 вересня 1996 року, українська грошова одиниця називається саме гривня (як пісня), а не гривна. Але у практичному використанні цього слова чомусь поширилося друга назва. І ця невідповідність офіційній поки що не подолана.
Автору цих рядків вдалося побувати й в інших куточках міста і почути відверті думки: і про дороги, і про аптечні ціни, і туристичну привабливість Роздільної. Щодо останньої теми, то в ній є місце і чобручанському ставку. «От якби знайти інвесторів, – говорили прихильники туризму, – та перетворити його на приваблююче місце масового відпочинку: в одній частині подбати про водні атракціони, у другій – про платну риболовлю, у третій – влаштувати кафе на воді… При цьому, звичайно, організувати суворий контроль за дотриманням на ставку санітарних норм, захистити його від самовільних каналізаційних стоків, зарибити, встановити охорону… Роботи вистачить, але хіба блага даються без труда?
А наша казкова історія, з якої почали, закінчилася дуже просто. Якось прийшов до ставка хлопчик з вудкою, закинув її і став чекати кльову. Його довго не було, бо риби там катма. І все ж раптом жилка засіпалася, хлопчик підняв вудку і витяг Мовчанку. І все в місті залишилося так, як і йшло досі.
Шановні читачі, а які у вас є варіанти закінчення цієї історії?
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
